Môj život a život mojej dcéry Alesi, ako aj všetkých obyvateľov mojej milovanej Ukrajiny, sa 24.02.2022 zmenili. My, obyvatelia Donbasu, už nie sme prekvapení zábermi z ťažkej techniky, zvukmi guľometnej paľby, nekonečne kričiacimi sirénami ani tankami, ktoré jazdia po hlavnej ulici. Nevideli sme lietadlo na oblohe od roku 2014. Ak niečo lieta na oblohe, potom očakávajte problémy. ALE!. Tento rok to bolo veľmi strašidelné, teraz sa vojna netýkala len Doneckej a Luhanskej oblasti, ale celej Ukrajiny. Výbuchy sa priblížili a v našom malom priemyselnom meste Konstantinovka došlo k príletom rakiet, smrti… (ráno 24.februára som sa zobudila pred budíkom, keď ma zobudil silný tresk. No, začalo to…. deti neišli do škôlky, školy rodičia ne išli do práce, všetci zamrzli v očakávaní niečoho nepochopiteľného, ďalšieho výbuchu alebo píšťalky rakiet.
Každý mal v očiach strach. Pripravili sme suterén, pokúsili sme sa kúpiť potrebné potraviny, tažko zvládajúc dlhé rady. Neustále sme počúvali odkiaľ strieľajú a robili predpoklady o tom, či to bolo ďaleko alebo blízko. Ale 8. marca som praskla, kŕčovito som zbalila kufor a vysvetlila dieťaťu, že vyrazíme za dobrodružstvom a budeme veľa cestovať. Dcére bolo dovolené vziať si 3 svoje obľúbené hračky a mohli sme vyraziť na cestu. Rozlúčili sme sa s mojou matkou a blízkymi so slzami. Cestovali sme s mojou kolegyňou Tanyou a jej sestrou Irou a ich deťmi. Bolo nás dokopy sedem. Po nástupe do vlaku v meste Kramatorsk sme v kupé stretli dievča Juliu a jej úžasného psa. V našom kupé sme boli ôsmi s dvomi psami. Bolo to ťažké vo vlaku bolo velmi dusno. Cítila som sa veľmi úzkostlivo, na staniciach v Charkove a Kyjeve, sa mi zdalo, že zo strachu ani nedýcham. Za deň sme sa dostali do Ľvova. Večer sme dorazili do Užhorodu a milí ľudia Elya a Igor náš uložili do postele, aby sme ráno mohli vyraziť na hranicu so Slovenskom. Nikdy predtým sme neboli v zahraničí, nemyslela som si, že práve takto sa v mojom pase objaví prvá pečiatka. Povedať, že nás na Slovensku privítali chlebom a soľou, neznamená nič. Nikdy som nestretla takú láskavú dušu a milujúce srdce. Som pripravená donekonečna ďakovať slovenskému ľudu za ich nesmiernu starostlivosť. Je to vďaka láskavým srdciam Vitaliny a jej manžela Denisa, ktorí nám našli dočasné útočisko na 5 dní v dedine Rešica v dome kultúry. Bolo zábavné spať na scéne, ale v teple a tichu. Táto úžasná rodina nám pomohla nájsť bývanie, práve vďaka nim sme teraz v meste Prešov. Na ceste do bezpečia sme sa stretli iba s ľuďmi, ktorým naše problémy neboli ľahostajné. Teraz žijeme v dome, ktorý nám poskytla priateľka Dominiky a okrem toho nám zabezpečila všetko, čo sme potrebovali. Mali sme naše prvé slovenské priateľky, Anku a Máriu, ktoré už sú na dôchodku a v ich voľnom čase nám urobili exkurziu do všetkých štátnych inštitúcií. Našim deťom sa podarilo nastúpiť do školy a nám získať prácu. Neskôr bolo v našom dome umiestnené dievča Svetlana, je dobrovoľníčkou a pracuje v krízovom humanitárnom centre. Asi o mesiac neskôr prišli do tohto centra moji príbuzní z Ukrajiny, moja matka so starou 83-ročnou matkou, tiež moja sestra s deťmi, moja krstná mama s matkou a moje krstňa.
Teraz, keď sú všetci moji blízky už tu, môžem si vydýchnuť. Oni sú v bezpečí. Ich život nikto a nič neohrozuje, žiadny ruský mier nás nebude oslobodzovať. Oni sú živý a to je v tomto momente hlavné. Je mi veľmi smutno za domov, za milovaným mestom, tu chápeme ako sme silno priviazaný k našim zvykom a rutinám. Verím v silu našej krajiny, v našich duchom veľmi silných vojakov. Verím, že každá Ukrajinská mama bude môcť objať svoje dieťa. Verím, že skoro sa to skončí a my sa budeme môcť vrátiť do našej domoviny.
Олександра зараз знаходиться в Пряшеві разом зі своєю великою сім’єю. Декілька поколінь зібралися разом рятуючи свої життя і життя своїх дітей від війни! Мати рідних людей поряд- це велика цінність зараз особливо. Отже Олександра і її історія:
“Моє життя як і життя моєї донечки Олесі, змінилось 24 лютого цього року. Я – жителька Донбасу, і мене ще з 2014 року вже не здивуєш вистрілами з важкої техніки, звуками автоматної черги, нескінченно волаючою сиреною , чи танками що їздять по головній вулиці. Ми вже звикли, що в нашому небі не буває літаків, а якщо все ж таки його побачив – то чекай біду. Але цього разу було все інакше, ми це відчули відразу. Війна поширилась на всю територію країни. Ми чули вибухи все ближче і ближче до нашого містечка , Константинівки.
Вранці 24 лютого я прокинулась раніше будильнику, мене розбудив страшний вибух десь зовсім поряд. Тоді все й почалося. Життя, наче зупинилось. Діти не пішли в школу, в садок, батьки не пішли на роботу, всі немов завмерли від очікування чогось невідомого, тривожного, Страх в очах був у кожного. Ми підготували підвал , як укриття, намагались купити необхідні продукти але вже були величезні черги … Як зараз пам’ятаю , як ми прислуховувались – з якого боку стріляють, намагались здогадатись як далеко від нас лунають вибухи. В такому стресі ми перебували аж до 8 березня. В цей день мої нерви не витримали. Ми зібрали валізи і поїхали з дому. Дитині сказали, що в нас починаються пригоди і ми будемо подорожувати, щоб не лякати її. З речей донька взяла три свої улюблені іграшки . Ми попрощались з мамою , з рідними – і вирушили в дорогу. На поїзд сіли в м. Краматорськ . Там до нас приєдналась моя колега з сестрою і дітьми, та зовсім незнайома дівчина з її псом. Досі не віриться , що така кількість людей( нас було вже восьмеро і дві собаки) можуть розміститись в маленькому купе для такої довгої подорожі.
Трохи більше суток ми їхали до Ужгорода. Було неймовірно страшно і тривожно, особливо, коли поїзд проїзжав станції Харкова та Києва . Іноді було відчуття, що я переставала дихати. За допомогою прекрасних волонтерів Елі та Ігора ми відпочили , поїли та виспались. А вже вранці вирушили до кордону з Словаччиною.
Не можу не відзначити з якою добротою та людяністю нас зустріли в цій прекрасній країні. Я безмежно вдячна людям Словаччини за неймовірну турботу. Нас прихистили в селі Решиця, ми 5 діб провели в домі культурі, згадую, як дивно було ночувати на сцені – але це ніщо , в порівняні з тим, що переживають люди в Україні в окупованих містах. Ця неймовірна сім’я знайшла для нас житло в Прешові, де ми живемо і зараз.
На шляху до безпеки нам зустрічались лиш небайдужі до нашої біди люди. Зараз ми живемо в домі, який нам забезпечила дівчина Домініка. Завдяки їй ми маємо все необхідне, а головне – дружбу. Також нашими друзями стали словачки Анка і Марія, які дуже допомогли нам з оформленням прихистку. Наші діти ходять тут до школи, ми знайшли тут роботу, життя продовжується.
Трохи пізніше в Словаччину вдалося виїхати нашим рідним з України, моїй мамі та бабусі, якій вже 83 роки. З ними приїхала моя сестра з дітьми, кума з хрещеницею, і тепер я почуваюсь на багато спокійніше, тому що рідні люди поряд, ми всі в безпеці. Всі ми живі, і це головне.
Я дуже скучаю за домівкою, за улюбленим містом, де я жила. Вірю в силу нашої країни, вірю в наших безстрашних солдат, вірю, що кожна українська мама зможе обійняти свою дитини і сказати «Війна закінчилась!», вірю, що скоро ми всі повернемося додому.”
Олександра
Môj život a život mojej dcéry Alesi, ako aj všetkých obyvateľov mojej milovanej Ukrajiny, sa 24.02.2022 zmenili. My, obyvatelia Donbasu, už nie sme prekvapení zábermi z ťažkej techniky, zvukmi guľometnej paľby, nekonečne kričiacimi sirénami ani tankami, ktoré jazdia po hlavnej ulici. Nevideli sme lietadlo na oblohe od roku 2014. Ak niečo lieta na oblohe, potom očakávajte problémy. ALE!. Tento rok to bolo veľmi strašidelné, teraz sa vojna netýkala len Doneckej a Luhanskej oblasti, ale celej Ukrajiny. Výbuchy sa priblížili a v našom malom priemyselnom meste Konstantinovka došlo k príletom rakiet, smrti… (ráno 24.februára som sa zobudila pred budíkom, keď ma zobudil silný tresk. No, začalo to…. deti neišli do škôlky, školy rodičia ne išli do práce, všetci zamrzli v očakávaní niečoho nepochopiteľného, ďalšieho výbuchu alebo píšťalky rakiet.
Každý mal v očiach strach. Pripravili sme suterén, pokúsili sme sa kúpiť potrebné potraviny, tažko zvládajúc dlhé rady. Neustále sme počúvali odkiaľ strieľajú a robili predpoklady o tom, či to bolo ďaleko alebo blízko. Ale 8. marca som praskla, kŕčovito som zbalila kufor a vysvetlila dieťaťu, že vyrazíme za dobrodružstvom a budeme veľa cestovať. Dcére bolo dovolené vziať si 3 svoje obľúbené hračky a mohli sme vyraziť na cestu. Rozlúčili sme sa s mojou matkou a blízkymi so slzami. Cestovali sme s mojou kolegyňou Tanyou a jej sestrou Irou a ich deťmi. Bolo nás dokopy sedem. Po nástupe do vlaku v meste Kramatorsk sme v kupé stretli dievča Juliu a jej úžasného psa. V našom kupé sme boli ôsmi s dvomi psami. Bolo to ťažké vo vlaku bolo velmi dusno. Cítila som sa veľmi úzkostlivo, na staniciach v Charkove a Kyjeve, sa mi zdalo, že zo strachu ani nedýcham. Za deň sme sa dostali do Ľvova. Večer sme dorazili do Užhorodu a milí ľudia Elya a Igor náš uložili do postele, aby sme ráno mohli vyraziť na hranicu so Slovenskom. Nikdy predtým sme neboli v zahraničí, nemyslela som si, že práve takto sa v mojom pase objaví prvá pečiatka. Povedať, že nás na Slovensku privítali chlebom a soľou, neznamená nič. Nikdy som nestretla takú láskavú dušu a milujúce srdce. Som pripravená donekonečna ďakovať slovenskému ľudu za ich nesmiernu starostlivosť. Je to vďaka láskavým srdciam Vitaliny a jej manžela Denisa, ktorí nám našli dočasné útočisko na 5 dní v dedine Rešica v dome kultúry. Bolo zábavné spať na scéne, ale v teple a tichu. Táto úžasná rodina nám pomohla nájsť bývanie, práve vďaka nim sme teraz v meste Prešov. Na ceste do bezpečia sme sa stretli iba s ľuďmi, ktorým naše problémy neboli ľahostajné. Teraz žijeme v dome, ktorý nám poskytla priateľka Dominiky a okrem toho nám zabezpečila všetko, čo sme potrebovali. Mali sme naše prvé slovenské priateľky, Anku a Máriu, ktoré už sú na dôchodku a v ich voľnom čase nám urobili exkurziu do všetkých štátnych inštitúcií. Našim deťom sa podarilo nastúpiť do školy a nám získať prácu. Neskôr bolo v našom dome umiestnené dievča Svetlana, je dobrovoľníčkou a pracuje v krízovom humanitárnom centre. Asi o mesiac neskôr prišli do tohto centra moji príbuzní z Ukrajiny, moja matka so starou 83-ročnou matkou, tiež moja sestra s deťmi, moja krstná mama s matkou a moje krstňa.
Teraz, keď sú všetci moji blízky už tu, môžem si vydýchnuť. Oni sú v bezpečí. Ich život nikto a nič neohrozuje, žiadny ruský mier nás nebude oslobodzovať. Oni sú živý a to je v tomto momente hlavné. Je mi veľmi smutno za domov, za milovaným mestom, tu chápeme ako sme silno priviazaný k našim zvykom a rutinám. Verím v silu našej krajiny, v našich duchom veľmi silných vojakov. Verím, že každá Ukrajinská mama bude môcť objať svoje dieťa. Verím, že skoro sa to skončí a my sa budeme môcť vrátiť do našej domoviny.
____________________________________________________________
Олександра зараз знаходиться в Пряшеві разом зі своєю великою сім’єю. Декілька поколінь зібралися разом рятуючи свої життя і життя своїх дітей від війни! Мати рідних людей поряд- це велика цінність зараз особливо. Отже Олександра і її історія:
“Моє життя як і життя моєї донечки Олесі, змінилось 24 лютого цього року. Я – жителька Донбасу, і мене ще з 2014 року вже не здивуєш вистрілами з важкої техніки, звуками автоматної черги, нескінченно волаючою сиреною , чи танками що їздять по головній вулиці. Ми вже звикли, що в нашому небі не буває літаків, а якщо все ж таки його побачив – то чекай біду. Але цього разу було все інакше, ми це відчули відразу. Війна поширилась на всю територію країни. Ми чули вибухи все ближче і ближче до нашого містечка , Константинівки.
Вранці 24 лютого я прокинулась раніше будильнику, мене розбудив страшний вибух десь зовсім поряд. Тоді все й почалося. Життя, наче зупинилось. Діти не пішли в школу, в садок, батьки не пішли на роботу, всі немов завмерли від очікування чогось невідомого, тривожного, Страх в очах був у кожного. Ми підготували підвал , як укриття, намагались купити необхідні продукти але вже були величезні черги … Як зараз пам’ятаю , як ми прислуховувались – з якого боку стріляють, намагались здогадатись як далеко від нас лунають вибухи. В такому стресі ми перебували аж до 8 березня. В цей день мої нерви не витримали. Ми зібрали валізи і поїхали з дому. Дитині сказали, що в нас починаються пригоди і ми будемо подорожувати, щоб не лякати її. З речей донька взяла три свої улюблені іграшки . Ми попрощались з мамою , з рідними – і вирушили в дорогу. На поїзд сіли в м. Краматорськ . Там до нас приєдналась моя колега з сестрою і дітьми, та зовсім незнайома дівчина з її псом. Досі не віриться , що така кількість людей( нас було вже восьмеро і дві собаки) можуть розміститись в маленькому купе для такої довгої подорожі.
Трохи більше суток ми їхали до Ужгорода. Було неймовірно страшно і тривожно, особливо, коли поїзд проїзжав станції Харкова та Києва . Іноді було відчуття, що я переставала дихати. За допомогою прекрасних волонтерів Елі та Ігора ми відпочили , поїли та виспались. А вже вранці вирушили до кордону з Словаччиною.
Не можу не відзначити з якою добротою та людяністю нас зустріли в цій прекрасній країні. Я безмежно вдячна людям Словаччини за неймовірну турботу. Нас прихистили в селі Решиця, ми 5 діб провели в домі культурі, згадую, як дивно було ночувати на сцені – але це ніщо , в порівняні з тим, що переживають люди в Україні в окупованих містах. Ця неймовірна сім’я знайшла для нас житло в Прешові, де ми живемо і зараз.
На шляху до безпеки нам зустрічались лиш небайдужі до нашої біди люди. Зараз ми живемо в домі, який нам забезпечила дівчина Домініка. Завдяки їй ми маємо все необхідне, а головне – дружбу. Також нашими друзями стали словачки Анка і Марія, які дуже допомогли нам з оформленням прихистку. Наші діти ходять тут до школи, ми знайшли тут роботу, життя продовжується.
Трохи пізніше в Словаччину вдалося виїхати нашим рідним з України, моїй мамі та бабусі, якій вже 83 роки. З ними приїхала моя сестра з дітьми, кума з хрещеницею, і тепер я почуваюсь на багато спокійніше, тому що рідні люди поряд, ми всі в безпеці. Всі ми живі, і це головне.
Я дуже скучаю за домівкою, за улюбленим містом, де я жила. Вірю в силу нашої країни, вірю в наших безстрашних солдат, вірю, що кожна українська мама зможе обійняти свою дитини і сказати «Війна закінчилась!», вірю, що скоро ми всі повернемося додому.”