Tento malý príbeh je o mne a mojej rodine. O našom výlete na Slovensko a ľuďoch, ktorých sme stretli. Prvý deň vojny sme sa s manželom zobudili veľmi skoro, rovnako ako všetci obyvatelia Ukrajiny v ten deň, sme sa zobudili na hluk výbuchov. Vojenská časť nášho mesta bola dvakrát zasiahnutá raketami. Z niektorých susedných obci bolo počuť niekoľko ďalších výbuchov. Syn tvrdo spal a vďaka Bohu ich nevnímal. Boli to veľmi silné výbuchy. Za chvíľu bolo celé moje telo naplnené hrozným, smrteľným strachom, ktorý mi predtým nebol známy. Diskusia o vojne prebieha už dlho, ale nikto v ňu neveril až kým nenastala. A v to ráno, od uvedomenia si, že vojna začala, to bolo jednoducho paralyzujúco desivé. Potom tu boli telefonáty blízkym a rozhodnutie opustiť mesto. Nevedeli sme, čo bude ďalej.
Nachystali sme sa za hodinu, moja sestra a deti odišli v rovnakom čase ako my. Našim rozhodnutim bolo ísť k rodičom môjho manžela, žijú v dedine v centre Ukrajiny. Vyzeralo to tam bezpečnejšie, ďaleko od veľkých miest a strategických zariadení. Moja sestra išla na západ.
Cesta cez Kyjev trvala pol dňa. Veľa áut sa pomaly pohybovalo smerom k východu z hlavného mesta. Naša cesta trvala celý deň. Neskoro večer sme sa dostali k rodičom. Moja sestra nemohla v ten deň opustiť Kyjev a zostala so svojimi príbuznými na okraji mesta ešte niekoľko dní. Boli to veľmi hrozné dni. Výbuchy sa približovali. O niekoľko dní neskôr sa ona a jej priatelia, pretože je to menej strašidelné keď nie ste sam, dostali do Užhoroda.
Moja rodina a ja sme boli na dedine s mojimi svokrovcami asi týždeň. Keď už bolo jasné, že rakety zasiahli nielen strategické objekty a vojenské jednotky, že civilisti trpia a v tom terore nebola logika, pre strach o život môjho syna, pre pochopenie, že tu nemáme absolútne žiadnu kontrolu nad bezpečnostnou situáciou, sme sa rozhodli odísť do zahraničia.
Môj manžel, podľa zákonov vojny, zostal na Ukrajine, a moja sestra a deti z Užhorodu prešli cez hranice so Slovenskom a pokračovali do Poľska. Mali sme tam priateľa, a preto sa nám táto cesta zdala logickou.
Celý deň sme strávili na hraniciach a posledný hraničný priechod sme prešli až neskoro večer. Dobrovoľníci nám ponúkli ostať na Slovensku prenocovať. My sme s deti boli veľmi unavený, preto sme súhlasili. Skončili sme teda v Prešove, v kláštore. Sestry Emmanuela a Katarína nás prijali ako príbuzných. Sme im nekonečne vďační za ich starostlivosť.
Ráno sme už chceli ísť ďalej, ale sestry nás nenechali ísť bez prechádzky po meste. Podporovali nás v rozhovoroch aj plánoch. Veľmi sa nám páčilo mesto, ako aj ľudia. Tiché, pokojné, veľmi podobné tomu, kde sme bývali.
Potom nasledovala neúspešná cesta do Poľska, po ktorej sme sa rozhodli vrátiť na Slovensko, k sestrám, ktoré nás tak srdečne privítali a veľmi nám pomohli. Stále sme tu. Vychovávame deti, modlíme sa za našich príbuzných a za to, aby sa vojna skončila čo najskôr. Naozaj chceme ísť domov! Sme nesmierne vďačné Slovákom a sestrám za všetko, čo pre nás doteraz urobili.
Po stretnutí s takou hĺbkou ľudskej duše nas neopúšťa, že všetko určite bude dobre.Ця невеличка історія буде про мене та мою сім’ю. Про нашу подорож в Словаччину та людей, які нам тут зустрічались.
____________
В перший день війни я, мій чоловік прокинулись дуже рано, як і всі жителі України в цей день, прокинулись від вибухів. В воєнну частину нашого міста влучили двічі, ракети. Ще декілька вибухів було чути з якихось сусідніх поселень. Син міцно спав, і дякувати Богу, не відчув їх. То були дуже гучні вибухи. За мить весь мій організм наповнився не відомим раніше для мене жахливим, смертельним страхом. Розмови про війну вже йшли давно, але ж ніхто не вірив в це до кінця. І в цей ранок від усвідомлення того, що війна почалася, було просто паралізуюче страшно. Потім були дpвінки рідним, і рішення їхати з міста. Ми не знали, що буде далі.
Ми зібрались за годину, моя сестра з дітьми виїхала одночасно з нами. Нашим рішенням було вирушити до батьків чоловіка , вони живуть в селищі в центрі України. Там здавалося безпечніше, подалі від великих міст і стратегічних об’єктів. Сестра поїхала на захід.
Дорога через Київ тривала пів дня. Безліч автомобілів в заторі повільно рухалися до виїзду зі столиці. Наша подорож тривала весь день. Пізно ввечері ми добралися до батьків. Сестра не змогла в цей день виїхати з Києва і ще на декілька днів залишилась у рідних на околицях міста. То були дуже моторошні дні. Вибухи ставали все ближчими. Декількома днями пізніше, вона разом зі знайомими, так як разом не так страшно, все ж таки добралися до Ужгорода.
Я з сім’єю біля тижня були в селищі у батьків, але коли стало зрозуміло, що ракети потрапляють не тільки в стратегічні об’єкти та воєнні частини, що страждає мирне населення і ніякої логіки в тому терорі немає, через страх за життя сина, через розуміння, що ми вже абсолютно не контролюємо тут ситуацію з безпекою, ми вирішили їхати за кордон.
Чоловік, по законам воєнного часу, залишився в Україні, а ми з сестрою і дітьми з Ужгорода ,через кордон зі Словаччиною, вирушили до Польщі. В нас там був знайомий, і тому поїздка саме туди нам здавалася логічною.
Ми переїжджали кордон весь день, і тільки пізно ввечері пройшли останній прикордонний пункт. Волонтери нам запропонували зупинитись в Словаччині для ночівлі. Ми і діти були надзвичайно втомлені, тому погодились. Так ми опинились в Пряшеві , в монастирі. Сестри Емануіла і Катерина прийняли нас , як рідних. Безмежно вдячні їм за турботу і прихисток.
На ранок ми вже хотіли їхати далі, але сестри не відпустили нас без прогулянки по місту. Вони підтримували нас і в розмовах і в діях. Місто нам дуже сподобалось, як і люди. Тихе, спокійне, дуже схоже на те, де жили ми.
Далі була невдала подорож до Польщі, після якої ми вирішили все ж таки повернутись назад, в Словаччину, до сестер, які так гаряче нас прийняли і так допомогли нам. Тут і досі знаходимось. Виховуємо дітей, молимось за рідних і щоб війна якнайшвидше закінчилась. Дуже хочемо додому! Неймовірно вдячні словакам , сестрам за все те що вони для нас робили й досі роблять.
Зустрівши таку глибину людської душі , не полишає віра, що все неодмінно буде добре.
Моя сім’я
Tento malý príbeh je o mne a mojej rodine. O našom výlete na Slovensko a ľuďoch, ktorých sme stretli. Prvý deň vojny sme sa s manželom zobudili veľmi skoro, rovnako ako všetci obyvatelia Ukrajiny v ten deň, sme sa zobudili na hluk výbuchov. Vojenská časť nášho mesta bola dvakrát zasiahnutá raketami. Z niektorých susedných obci bolo počuť niekoľko ďalších výbuchov. Syn tvrdo spal a vďaka Bohu ich nevnímal. Boli to veľmi silné výbuchy. Za chvíľu bolo celé moje telo naplnené hrozným, smrteľným strachom, ktorý mi predtým nebol známy. Diskusia o vojne prebieha už dlho, ale nikto v ňu neveril až kým nenastala. A v to ráno, od uvedomenia si, že vojna začala, to bolo jednoducho paralyzujúco desivé. Potom tu boli telefonáty blízkym a rozhodnutie opustiť mesto. Nevedeli sme, čo bude ďalej.
Nachystali sme sa za hodinu, moja sestra a deti odišli v rovnakom čase ako my. Našim rozhodnutim bolo ísť k rodičom môjho manžela, žijú v dedine v centre Ukrajiny. Vyzeralo to tam bezpečnejšie, ďaleko od veľkých miest a strategických zariadení. Moja sestra išla na západ.
Cesta cez Kyjev trvala pol dňa. Veľa áut sa pomaly pohybovalo smerom k východu z hlavného mesta. Naša cesta trvala celý deň. Neskoro večer sme sa dostali k rodičom. Moja sestra nemohla v ten deň opustiť Kyjev a zostala so svojimi príbuznými na okraji mesta ešte niekoľko dní. Boli to veľmi hrozné dni. Výbuchy sa približovali. O niekoľko dní neskôr sa ona a jej priatelia, pretože je to menej strašidelné keď nie ste sam, dostali do Užhoroda.
Moja rodina a ja sme boli na dedine s mojimi svokrovcami asi týždeň. Keď už bolo jasné, že rakety zasiahli nielen strategické objekty a vojenské jednotky, že civilisti trpia a v tom terore nebola logika, pre strach o život môjho syna, pre pochopenie, že tu nemáme absolútne žiadnu kontrolu nad bezpečnostnou situáciou, sme sa rozhodli odísť do zahraničia.
Môj manžel, podľa zákonov vojny, zostal na Ukrajine, a moja sestra a deti z Užhorodu prešli cez hranice so Slovenskom a pokračovali do Poľska. Mali sme tam priateľa, a preto sa nám táto cesta zdala logickou.
Celý deň sme strávili na hraniciach a posledný hraničný priechod sme prešli až neskoro večer. Dobrovoľníci nám ponúkli ostať na Slovensku prenocovať. My sme s deti boli veľmi unavený, preto sme súhlasili. Skončili sme teda v Prešove, v kláštore. Sestry Emmanuela a Katarína nás prijali ako príbuzných. Sme im nekonečne vďační za ich starostlivosť.
Ráno sme už chceli ísť ďalej, ale sestry nás nenechali ísť bez prechádzky po meste. Podporovali nás v rozhovoroch aj plánoch. Veľmi sa nám páčilo mesto, ako aj ľudia. Tiché, pokojné, veľmi podobné tomu, kde sme bývali.
Potom nasledovala neúspešná cesta do Poľska, po ktorej sme sa rozhodli vrátiť na Slovensko, k sestrám, ktoré nás tak srdečne privítali a veľmi nám pomohli. Stále sme tu. Vychovávame deti, modlíme sa za našich príbuzných a za to, aby sa vojna skončila čo najskôr. Naozaj chceme ísť domov! Sme nesmierne vďačné Slovákom a sestrám za všetko, čo pre nás doteraz urobili.
Po stretnutí s takou hĺbkou ľudskej duše nas neopúšťa, že všetko určite bude dobre.Ця невеличка історія буде про мене та мою сім’ю. Про нашу подорож в Словаччину та людей, які нам тут зустрічались.
____________
В перший день війни я, мій чоловік прокинулись дуже рано, як і всі жителі України в цей день, прокинулись від вибухів. В воєнну частину нашого міста влучили двічі, ракети. Ще декілька вибухів було чути з якихось сусідніх поселень. Син міцно спав, і дякувати Богу, не відчув їх. То були дуже гучні вибухи. За мить весь мій організм наповнився не відомим раніше для мене жахливим, смертельним страхом. Розмови про війну вже йшли давно, але ж ніхто не вірив в це до кінця. І в цей ранок від усвідомлення того, що війна почалася, було просто паралізуюче страшно. Потім були дpвінки рідним, і рішення їхати з міста. Ми не знали, що буде далі.
Ми зібрались за годину, моя сестра з дітьми виїхала одночасно з нами. Нашим рішенням було вирушити до батьків чоловіка , вони живуть в селищі в центрі України. Там здавалося безпечніше, подалі від великих міст і стратегічних об’єктів. Сестра поїхала на захід.
Дорога через Київ тривала пів дня. Безліч автомобілів в заторі повільно рухалися до виїзду зі столиці. Наша подорож тривала весь день. Пізно ввечері ми добралися до батьків. Сестра не змогла в цей день виїхати з Києва і ще на декілька днів залишилась у рідних на околицях міста. То були дуже моторошні дні. Вибухи ставали все ближчими. Декількома днями пізніше, вона разом зі знайомими, так як разом не так страшно, все ж таки добралися до Ужгорода.
Я з сім’єю біля тижня були в селищі у батьків, але коли стало зрозуміло, що ракети потрапляють не тільки в стратегічні об’єкти та воєнні частини, що страждає мирне населення і ніякої логіки в тому терорі немає, через страх за життя сина, через розуміння, що ми вже абсолютно не контролюємо тут ситуацію з безпекою, ми вирішили їхати за кордон.
Чоловік, по законам воєнного часу, залишився в Україні, а ми з сестрою і дітьми з Ужгорода ,через кордон зі Словаччиною, вирушили до Польщі. В нас там був знайомий, і тому поїздка саме туди нам здавалася логічною.
Ми переїжджали кордон весь день, і тільки пізно ввечері пройшли останній прикордонний пункт. Волонтери нам запропонували зупинитись в Словаччині для ночівлі. Ми і діти були надзвичайно втомлені, тому погодились. Так ми опинились в Пряшеві , в монастирі. Сестри Емануіла і Катерина прийняли нас , як рідних. Безмежно вдячні їм за турботу і прихисток.
На ранок ми вже хотіли їхати далі, але сестри не відпустили нас без прогулянки по місту. Вони підтримували нас і в розмовах і в діях. Місто нам дуже сподобалось, як і люди. Тихе, спокійне, дуже схоже на те, де жили ми.
Далі була невдала подорож до Польщі, після якої ми вирішили все ж таки повернутись назад, в Словаччину, до сестер, які так гаряче нас прийняли і так допомогли нам. Тут і досі знаходимось. Виховуємо дітей, молимось за рідних і щоб війна якнайшвидше закінчилась. Дуже хочемо додому! Неймовірно вдячні словакам , сестрам за все те що вони для нас робили й досі роблять.
Зустрівши таку глибину людської душі , не полишає віра, що все неодмінно буде добре.