Môj život a život mojej dcéry Alesi, ako aj všetkých obyvateľov mojej milovanej Ukrajiny, sa 24.02.2022 zmenili. My, obyvatelia Donbasu, už nie sme prekvapení zábermi z ťažkej techniky, zvukmi guľometnej paľby, nekonečne kričiacimi sirénami ani tankami, ktoré jazdia po hlavnej ulici. Nevideli sme lietadlo na oblohe od roku 2014. Ak niečo lieta na oblohe, potom očakávajte problémy. ALE!. Tento rok to bolo veľmi strašidelné, teraz sa vojna netýkala len Doneckej a Luhanskej oblasti, ale celej Ukrajiny. Výbuchy sa priblížili a v našom malom priemyselnom meste Konstantinovka došlo k príletom rakiet, smrti… (ráno 24.februára som sa zobudila pred budíkom, keď ma zobudil silný tresk. No, začalo to…. deti neišli do škôlky, školy rodičia ne išli do práce, všetci zamrzli v očakávaní niečoho nepochopiteľného, ďalšieho výbuchu alebo píšťalky rakiet.
Každý mal v očiach strach. Pripravili sme suterén, pokúsili sme sa kúpiť potrebné potraviny, tažko zvládajúc dlhé rady. Neustále sme počúvali odkiaľ strieľajú a robili predpoklady o tom, či to bolo ďaleko alebo blízko. Ale 8. marca som praskla, kŕčovito som zbalila kufor a vysvetlila dieťaťu, že vyrazíme za dobrodružstvom a budeme veľa cestovať. Dcére bolo dovolené vziať si 3 svoje obľúbené hračky a mohli sme vyraziť na cestu. Rozlúčili sme sa s mojou matkou a blízkymi so slzami. Cestovali sme s mojou kolegyňou Tanyou a jej sestrou Irou a ich deťmi. Bolo nás dokopy sedem. Po nástupe do vlaku v meste Kramatorsk sme v kupé stretli dievča Juliu a jej úžasného psa. V našom kupé sme boli ôsmi s dvomi psami. Bolo to ťažké vo vlaku bolo velmi dusno. Cítila som sa veľmi úzkostlivo, na staniciach v Charkove a Kyjeve, sa mi zdalo, že zo strachu ani nedýcham. Za deň sme sa dostali do Ľvova. Večer sme dorazili do Užhorodu a milí ľudia Elya a Igor náš uložili do postele, aby sme ráno mohli vyraziť na hranicu so Slovenskom. Nikdy predtým sme neboli v zahraničí, nemyslela som si, že práve takto sa v mojom pase objaví prvá pečiatka. Povedať, že nás na Slovensku privítali chlebom a soľou, neznamená nič. Nikdy som nestretla takú láskavú dušu a milujúce srdce. Som pripravená donekonečna ďakovať slovenskému ľudu za ich nesmiernu starostlivosť. Je to vďaka láskavým srdciam Vitaliny a jej manžela Denisa, ktorí nám našli dočasné útočisko na 5 dní v dedine Rešica v dome kultúry. Bolo zábavné spať na scéne, ale v teple a tichu. Táto úžasná rodina nám pomohla nájsť bývanie, práve vďaka nim sme teraz v meste Prešov. Na ceste do bezpečia sme sa stretli iba s ľuďmi, ktorým naše problémy neboli ľahostajné. Teraz žijeme v dome, ktorý nám poskytla priateľka Dominiky a okrem toho nám zabezpečila všetko, čo sme potrebovali. Mali sme naše prvé slovenské priateľky, Anku a Máriu, ktoré už sú na dôchodku a v ich voľnom čase nám urobili exkurziu do všetkých štátnych inštitúcií. Našim deťom sa podarilo nastúpiť do školy a nám získať prácu. Neskôr bolo v našom dome umiestnené dievča Svetlana, je dobrovoľníčkou a pracuje v krízovom humanitárnom centre. Asi o mesiac neskôr prišli do tohto centra moji príbuzní z Ukrajiny, moja matka so starou 83-ročnou matkou, tiež moja sestra s deťmi, moja krstná mama s matkou a moje krstňa.
Teraz, keď sú všetci moji blízky už tu, môžem si vydýchnuť. Oni sú v bezpečí. Ich život nikto a nič neohrozuje, žiadny ruský mier nás nebude oslobodzovať. Oni sú živý a to je v tomto momente hlavné. Je mi veľmi smutno za domov, za milovaným mestom, tu chápeme ako sme silno priviazaný k našim zvykom a rutinám. Verím v silu našej krajiny, v našich duchom veľmi silných vojakov. Verím, že každá Ukrajinská mama bude môcť objať svoje dieťa. Verím, že skoro sa to skončí a my sa budeme môcť vrátiť do našej domoviny
_______________
Ці фото присвячені Ірині та її сім’ї з Житомира. Ірина з дітьми опинилась в Словаччині рятуючи дітей від війни. Житомир – одне з тих міст України, в якому люди були у величезній небезпеці в перші тижні наступу російської армії. По місту були нанесені численні авіа удари, було зруйновано декілька житлових будинків, школа та пренатальний центр. Бомбардувань зазнавав також і приватний сектор.
Розповідь Ірини:
Мене звати Ірина Венгловська. Разом зі своїми дітьми Валерією (19 років) та Марком ( 1 рік) ми приїхали до Словаччини на початку березня 2022 р. Я не готувалась і не була готова до війни абсолютно, й до кінця не вірила, що все це відбудеться на справді. Безумовно я дивилась новини,знала про концентрування військ на кордоні з Україною, але надіялась, що то все лиш для залякування людей, що побрязкають зброєю та розійдуться. Весь березень був розписаний справам та проектами, екстрена евакуація в ці плани зовсім не входила.
24 лютого чоловік розбудив мене зі словами – «Віна почалася!» Спочатку був шок, потім сльози, не розуміння, що саме тепер треба робити, як саме правильно реагувати на ці події.Після того, як в нашому місті було зруйновано декілька житлових будинків і школа, в нашій сім’ї було прийняте непросте рішення їхати за кордон. Марку на той момент ще не було року. Чоловік говорив, що я маю вивезти з цього жаху дітей в безпечне місце і це зараз найголовніше! Всі наші речі на двох дорослих і одне дитя помістились в 2 валізи. Рано вранці загрузивши їх в машину – ми вирушили в нашу непросту подорож. Ми не знали куди їдемо, в яку країну. Можливо в Польщу, можливо в Словаччину, були контакти в Німеччині, де нам обіцяли допомогти з житлом. Повна невизначеність та розгубленість спіткала нас. Поки ми їхали, мій чоловік зв’язався з волонтером, який пообіцяв нас прийняти. Так, через 30 годин шляху ми опинились в Бардєєві.
Тут нас прийняли дуже тепло, допомогли всім , чим могли, ми маємо все необхідне. Ми дуже вдячні Словаччині , яка дала нам прилисток і відкрилась для нас як неймовірно красива країна з вражаюче добрими людьми.
Сім’я Ірини
Môj život a život mojej dcéry Alesi, ako aj všetkých obyvateľov mojej milovanej Ukrajiny, sa 24.02.2022 zmenili. My, obyvatelia Donbasu, už nie sme prekvapení zábermi z ťažkej techniky, zvukmi guľometnej paľby, nekonečne kričiacimi sirénami ani tankami, ktoré jazdia po hlavnej ulici. Nevideli sme lietadlo na oblohe od roku 2014. Ak niečo lieta na oblohe, potom očakávajte problémy. ALE!. Tento rok to bolo veľmi strašidelné, teraz sa vojna netýkala len Doneckej a Luhanskej oblasti, ale celej Ukrajiny. Výbuchy sa priblížili a v našom malom priemyselnom meste Konstantinovka došlo k príletom rakiet, smrti… (ráno 24.februára som sa zobudila pred budíkom, keď ma zobudil silný tresk. No, začalo to…. deti neišli do škôlky, školy rodičia ne išli do práce, všetci zamrzli v očakávaní niečoho nepochopiteľného, ďalšieho výbuchu alebo píšťalky rakiet.
Každý mal v očiach strach. Pripravili sme suterén, pokúsili sme sa kúpiť potrebné potraviny, tažko zvládajúc dlhé rady. Neustále sme počúvali odkiaľ strieľajú a robili predpoklady o tom, či to bolo ďaleko alebo blízko. Ale 8. marca som praskla, kŕčovito som zbalila kufor a vysvetlila dieťaťu, že vyrazíme za dobrodružstvom a budeme veľa cestovať. Dcére bolo dovolené vziať si 3 svoje obľúbené hračky a mohli sme vyraziť na cestu. Rozlúčili sme sa s mojou matkou a blízkymi so slzami. Cestovali sme s mojou kolegyňou Tanyou a jej sestrou Irou a ich deťmi. Bolo nás dokopy sedem. Po nástupe do vlaku v meste Kramatorsk sme v kupé stretli dievča Juliu a jej úžasného psa. V našom kupé sme boli ôsmi s dvomi psami. Bolo to ťažké vo vlaku bolo velmi dusno. Cítila som sa veľmi úzkostlivo, na staniciach v Charkove a Kyjeve, sa mi zdalo, že zo strachu ani nedýcham. Za deň sme sa dostali do Ľvova. Večer sme dorazili do Užhorodu a milí ľudia Elya a Igor náš uložili do postele, aby sme ráno mohli vyraziť na hranicu so Slovenskom. Nikdy predtým sme neboli v zahraničí, nemyslela som si, že práve takto sa v mojom pase objaví prvá pečiatka. Povedať, že nás na Slovensku privítali chlebom a soľou, neznamená nič. Nikdy som nestretla takú láskavú dušu a milujúce srdce. Som pripravená donekonečna ďakovať slovenskému ľudu za ich nesmiernu starostlivosť. Je to vďaka láskavým srdciam Vitaliny a jej manžela Denisa, ktorí nám našli dočasné útočisko na 5 dní v dedine Rešica v dome kultúry. Bolo zábavné spať na scéne, ale v teple a tichu. Táto úžasná rodina nám pomohla nájsť bývanie, práve vďaka nim sme teraz v meste Prešov. Na ceste do bezpečia sme sa stretli iba s ľuďmi, ktorým naše problémy neboli ľahostajné. Teraz žijeme v dome, ktorý nám poskytla priateľka Dominiky a okrem toho nám zabezpečila všetko, čo sme potrebovali. Mali sme naše prvé slovenské priateľky, Anku a Máriu, ktoré už sú na dôchodku a v ich voľnom čase nám urobili exkurziu do všetkých štátnych inštitúcií. Našim deťom sa podarilo nastúpiť do školy a nám získať prácu. Neskôr bolo v našom dome umiestnené dievča Svetlana, je dobrovoľníčkou a pracuje v krízovom humanitárnom centre. Asi o mesiac neskôr prišli do tohto centra moji príbuzní z Ukrajiny, moja matka so starou 83-ročnou matkou, tiež moja sestra s deťmi, moja krstná mama s matkou a moje krstňa.
Teraz, keď sú všetci moji blízky už tu, môžem si vydýchnuť. Oni sú v bezpečí. Ich život nikto a nič neohrozuje, žiadny ruský mier nás nebude oslobodzovať. Oni sú živý a to je v tomto momente hlavné. Je mi veľmi smutno za domov, za milovaným mestom, tu chápeme ako sme silno priviazaný k našim zvykom a rutinám. Verím v silu našej krajiny, v našich duchom veľmi silných vojakov. Verím, že každá Ukrajinská mama bude môcť objať svoje dieťa. Verím, že skoro sa to skončí a my sa budeme môcť vrátiť do našej domoviny
_______________
Ці фото присвячені Ірині та її сім’ї з Житомира. Ірина з дітьми опинилась в Словаччині рятуючи дітей від війни. Житомир – одне з тих міст України, в якому люди були у величезній небезпеці в перші тижні наступу російської армії. По місту були нанесені численні авіа удари, було зруйновано декілька житлових будинків, школа та пренатальний центр. Бомбардувань зазнавав також і приватний сектор.
Розповідь Ірини:
Мене звати Ірина Венгловська. Разом зі своїми дітьми Валерією (19 років) та Марком ( 1 рік) ми приїхали до Словаччини на початку березня 2022 р. Я не готувалась і не була готова до війни абсолютно, й до кінця не вірила, що все це відбудеться на справді. Безумовно я дивилась новини,знала про концентрування військ на кордоні з Україною, але надіялась, що то все лиш для залякування людей, що побрязкають зброєю та розійдуться. Весь березень був розписаний справам та проектами, екстрена евакуація в ці плани зовсім не входила.
24 лютого чоловік розбудив мене зі словами – «Віна почалася!» Спочатку був шок, потім сльози, не розуміння, що саме тепер треба робити, як саме правильно реагувати на ці події.Після того, як в нашому місті було зруйновано декілька житлових будинків і школа, в нашій сім’ї було прийняте непросте рішення їхати за кордон. Марку на той момент ще не було року. Чоловік говорив, що я маю вивезти з цього жаху дітей в безпечне місце і це зараз найголовніше! Всі наші речі на двох дорослих і одне дитя помістились в 2 валізи. Рано вранці загрузивши їх в машину – ми вирушили в нашу непросту подорож. Ми не знали куди їдемо, в яку країну. Можливо в Польщу, можливо в Словаччину, були контакти в Німеччині, де нам обіцяли допомогти з житлом. Повна невизначеність та розгубленість спіткала нас. Поки ми їхали, мій чоловік зв’язався з волонтером, який пообіцяв нас прийняти. Так, через 30 годин шляху ми опинились в Бардєєві.
Тут нас прийняли дуже тепло, допомогли всім , чим могли, ми маємо все необхідне. Ми дуже вдячні Словаччині , яка дала нам прилисток і відкрилась для нас як неймовірно красива країна з вражаюче добрими людьми.