Pravdepodobne nie je ani jeden človek, ktorý by nevedel o Mariupole a o tých hrozných veciach, ktoré sa tam dejú aj dodnes. Je veľmi dôležité, že Artemovej rodina sa podarilo včas evakuovať. Vďaka tomu sú ich deti zachránené a nachádzaju sa v bezpečí na Slovensku, v Prešove. Jeho príbeh si prečítajte nižšie.
“Volám sa Puryšov Artem Andrijovyč, moja manželka sa volá Poryševa Oľga Romanivna. Mame dvoch synov: Bohdana – 4 roky a Kristiana – 1,7 rokov. Bývali sme na dedine Valerianovka, Volnovacký okres, Donecká oblasť na Ukrajine.
Po tom, čo sa začala silná streľba v našej dedine sme sa presunuli do Mariupola. Tam pre nás prišiel môj brat. On je dobrovoľník a dodnes pomáha ľudom, ktorí to potrebujú. No v noci nášho príchodu sa streľba začala aj v Mariupole. Pochopili sme, že musíme ísť ďalej.Brat nás odviezol do Dnipropetrovska. Tam nás nechal na železničnej stanici , kde sme nasadli na vlak ktorý smeroval na zapadnú Ukrajinu. Na stanici bolo obrovské množstvo ľudí, pochopiť a najsť informácie kedy a kam ide vlak bolo veľmi ťažké. Moja manželka bola v ôsmom mesiaci tehotenstva. Ja som sa o ňu veľmi bál pre dav ľudí a nepríjemný mráz.
S takým množstvom ľudí, ktorí chceli odísť, sa zdalo nereálnym nasadnúť do vlaku s dvomi malými deťmi a tehotnou manželkou. Preto pre prípad, že sa nám to nepodarí, som sa dohodol s kňazom v neďalekej cirkvi, že nás nechá u nich prenocovať. Tam nám veľmi pomohli: nakŕmili nás a zohriali. Ale aj tak sme sa rozhodli odcestovať ďalej.
Keď prišiel vlak, sprievodca si akoby zázrakom všimol práve nás v obrovskom dave a zavolal na nás aby sme vošli. Bez neho by sme sa tam nedostali.V každom kupé bolo viac ako 12 ľudí. Ľudia boli všade – na chodbe, na každom lôžku. Takýmto spôsobom sme sa dostali do Užhorodu. V Užhorode sme prenocovali v dome dobrej rodiny, kam nás poslal dobrovoľník – kňaz. Ráno sme sa zase vybrali na cestu.
Teraz to už bol vlak “Čop-Česko”. Ale mňa do vlaku nepustili. Podľa zákonov Ukrajinu nemôžu opustiť muži, okrem tých, ktorí majú tri deti alebo doklad o tom, že nemôžu bojovať. Mňa nepustili ani vtedy, keď sa dozvedeli, že moja manželka čoskoro porodí. Museli sme sa vrátiť ku rodine, ktorá nám dovolila prenocovať minule. Celý ďalší deň som strávil na vojenskej správe, aby som dostal “biely lístok”, tzv. Modrú knižku. Ja som invalid, preto som mohol opustiť štát.
Rozhodli sme sa neisť vlakom, ale prejsť cez pešiu hranicu na Slovensko. Ďakujeme taxikárovi, ktorý nám pomohol úplne zadarmo dostať sa s deťmi a vecami na hranicu. Bez neho by to bolo veľmi ťažké.
Na hranici sme boli zarazení starostlivosťou a pomocou dobrovoľníkov. V stane sme sa mohli zohriať, najesť a nakŕmiť deti. Práve preto prechod hranice, ktorý mal byť skúškou našich síl, sa stal dobrodružstvom, ktoré ukázalo úprimnosť, súcit a dobro absolútne neznámych ľudí.
Neskôr nám ponúkli prenocovať v prírodnej rezervácii Morské oko. Na ďalší deň nás dobrovoľník Daniel odviezol do Prešova, kde sme ostali až do dnes.
Na nejakú dobu nás prichýlila rodina vo svojom dome. Veľkosti ich sŕdc sa nič nevyrovná. Oni sa o nás starali a dali nám všetko potrebné. Sme im veľmi vďační.
Prešlo už trochu viac ako dva mesiace. Ku nám prišla mama mojej manželky a jej brat. Teraz všetci bývame v samostatnom byte v Prešove. Sme šťastní: že sme spolu. Veľmi sa tešíme, že sme v bezpečí. A ešte jedno najdôležitejšie… 29. apríla sa nám narodila dcéra. Naša princezná Anabel!”
Немає, мабуть, людини, яка б не знала про Маріуполь та про ті жахіття, які там відбуваються і досі. Як же важливо, що сім’я Артема змогли вчасно евакуюватись , завдяки цьому вони та їх діти були врятовані і зараз знаходяться в безпеці в Словаччині, в Прешові. Читайте про його історію нижче.
«Мене звати Пуришов Артем Андрійович, моя дружина Пуришева Ольга Романівна. Маємо два сини – Богдан 4 роки та Крістіан – 1,7 років. Ми жили в селі Валер’янівка Волноваський район Донецька область в Україні.
Коли почалися вже дуже сильні обстріли в нашому селі – ми поїхали в Маріуполь. ( За нами приїхав мій брат і забрав нас, він волонтер і досі допомагає людям, які потребують допомоги). Але тієї ж ночі і в Маріуполі теж почали стріляти. Ми зрозуміли, що потрібно їхати далі. Брат довіз нас до Дніпропетровська. Там він нас і залишив на залізничному вокзалі, де ми мали сісти в потяг на Захід України . На вокзалі була величезна кількість людей, розібратися коли й куди йде потяг було неймовірно важко. Моя дружина була на 8 місяці вагітності, я страшенно переживав за неї через натовп і холод. З такою кількістю охочих виїхати здавалось неможливим сісти в поїзд з двома малими дітьми і вагітною дружиною. Тому на випадок, якщо таки не вдасться, я домовився з пастором в церкві, що була поряд про ночівлю. Нам там дуже допомогли, обігріли і нагодували. Але ми все ж таки вирішили пробувати виїхати.
Коли прийшов поїзд, провідник чудом побачив нас в натовпі, і покликав заходити. Якби не він – навряд чи ми пробились всередину поїзду.В кожному купе було більш ніж по 12 людей. Люди були скрізь, в проході, в тамбурі, на кожній полиці. Так ми доїхали до Ужгорода.
Вже в Ужгороді ми переночували в домі доброї сім’ї, куди нас направив волонтер, пастор церкви. Вранці ми вирушили в дорогу.Це вже був потяг «ЧОП -Чехія». Але в поїзд мене не пропускали, так як по законодавству України не можна покидати країну чоловікам, окрім тих в кого 3 дітей або тих, що мають медичний документ, який засвідчує неможливість приймати участь у бойових діях. Не пропускали навіть дізнавшись, що моя дружина скоро народжуватиме. Нам довелося повернутись знову до тієї сім’ї, що нас приютила. А я весь наступний день, з 9 ранку до 9 вечора провів в воєнкоматі , щоб отримати «білий білет» Я інвалід, тому для мене стало можливим покинути країну .
Ми вирішили не їхати поїздом, а перейти кордон зі Словаччиною пішки. Дякуємо таксисту, який абсолютно благодійно допоміг нам з дітьми і речами добратися до кордону. Без його допомоги було б не просто це зробити.
На кордоні ми були вражені від турботи і допомоги волонтерів. В розгорнутих палатках можна було зігрітись, поїсти, нагодувати дітей. І тому перехід кордону, який з дітьми та вагітною дружиною міг стати справжнім випробуванням на міцність , став пригодою яка продемонструвала щирість, співчуття та доброту абсолютно незнайомих людей.
Далі нам запропонували переночувати в заповідній зоні «Морське око», і тільки на наступний день волонтер Даніель відвіз нас в Прешов, де ми досі й знаходимось. На деякий час нас приютила сім’я в своєму будинку. Величині серця цих людей немає рівних. Вони дуже піклувались про нас і давали нам все необхідне. Вдячні їм безмежно!
Зараз вже пройшло трохи більше двох місяців. До нас приїхала мама дружини та її брат, тепер ми живемо всі разом в окремій квартирі в Прешові, щасливі що разом, радієм, що в безпеці.І сама основна новина, це те, що 29 квітня в нас народилася донька! Принцеса Анабель!.»
Сім’я Артема
Pravdepodobne nie je ani jeden človek, ktorý by nevedel o Mariupole a o tých hrozných veciach, ktoré sa tam dejú aj dodnes. Je veľmi dôležité, že Artemovej rodina sa podarilo včas evakuovať. Vďaka tomu sú ich deti zachránené a nachádzaju sa v bezpečí na Slovensku, v Prešove. Jeho príbeh si prečítajte nižšie.
“Volám sa Puryšov Artem Andrijovyč, moja manželka sa volá Poryševa Oľga Romanivna. Mame dvoch synov: Bohdana – 4 roky a Kristiana – 1,7 rokov. Bývali sme na dedine Valerianovka, Volnovacký okres, Donecká oblasť na Ukrajine.
Po tom, čo sa začala silná streľba v našej dedine sme sa presunuli do Mariupola. Tam pre nás prišiel môj brat. On je dobrovoľník a dodnes pomáha ľudom, ktorí to potrebujú. No v noci nášho príchodu sa streľba začala aj v Mariupole. Pochopili sme, že musíme ísť ďalej.Brat nás odviezol do Dnipropetrovska. Tam nás nechal na železničnej stanici , kde sme nasadli na vlak ktorý smeroval na zapadnú Ukrajinu. Na stanici bolo obrovské množstvo ľudí, pochopiť a najsť informácie kedy a kam ide vlak bolo veľmi ťažké. Moja manželka bola v ôsmom mesiaci tehotenstva. Ja som sa o ňu veľmi bál pre dav ľudí a nepríjemný mráz.
S takým množstvom ľudí, ktorí chceli odísť, sa zdalo nereálnym nasadnúť do vlaku s dvomi malými deťmi a tehotnou manželkou. Preto pre prípad, že sa nám to nepodarí, som sa dohodol s kňazom v neďalekej cirkvi, že nás nechá u nich prenocovať. Tam nám veľmi pomohli: nakŕmili nás a zohriali. Ale aj tak sme sa rozhodli odcestovať ďalej.
Keď prišiel vlak, sprievodca si akoby zázrakom všimol práve nás v obrovskom dave a zavolal na nás aby sme vošli. Bez neho by sme sa tam nedostali.V každom kupé bolo viac ako 12 ľudí. Ľudia boli všade – na chodbe, na každom lôžku. Takýmto spôsobom sme sa dostali do Užhorodu. V Užhorode sme prenocovali v dome dobrej rodiny, kam nás poslal dobrovoľník – kňaz. Ráno sme sa zase vybrali na cestu.
Teraz to už bol vlak “Čop-Česko”. Ale mňa do vlaku nepustili. Podľa zákonov Ukrajinu nemôžu opustiť muži, okrem tých, ktorí majú tri deti alebo doklad o tom, že nemôžu bojovať. Mňa nepustili ani vtedy, keď sa dozvedeli, že moja manželka čoskoro porodí. Museli sme sa vrátiť ku rodine, ktorá nám dovolila prenocovať minule. Celý ďalší deň som strávil na vojenskej správe, aby som dostal “biely lístok”, tzv. Modrú knižku. Ja som invalid, preto som mohol opustiť štát.
Rozhodli sme sa neisť vlakom, ale prejsť cez pešiu hranicu na Slovensko. Ďakujeme taxikárovi, ktorý nám pomohol úplne zadarmo dostať sa s deťmi a vecami na hranicu. Bez neho by to bolo veľmi ťažké.
Na hranici sme boli zarazení starostlivosťou a pomocou dobrovoľníkov. V stane sme sa mohli zohriať, najesť a nakŕmiť deti. Práve preto prechod hranice, ktorý mal byť skúškou našich síl, sa stal dobrodružstvom, ktoré ukázalo úprimnosť, súcit a dobro absolútne neznámych ľudí.
Neskôr nám ponúkli prenocovať v prírodnej rezervácii Morské oko. Na ďalší deň nás dobrovoľník Daniel odviezol do Prešova, kde sme ostali až do dnes.
Na nejakú dobu nás prichýlila rodina vo svojom dome. Veľkosti ich sŕdc sa nič nevyrovná. Oni sa o nás starali a dali nám všetko potrebné. Sme im veľmi vďační.
Prešlo už trochu viac ako dva mesiace. Ku nám prišla mama mojej manželky a jej brat. Teraz všetci bývame v samostatnom byte v Prešove. Sme šťastní: že sme spolu. Veľmi sa tešíme, že sme v bezpečí. A ešte jedno najdôležitejšie… 29. apríla sa nám narodila dcéra. Naša princezná Anabel!”
_____________________________________________________
Немає, мабуть, людини, яка б не знала про Маріуполь та про ті жахіття, які там відбуваються і досі. Як же важливо, що сім’я Артема змогли вчасно евакуюватись , завдяки цьому вони та їх діти були врятовані і зараз знаходяться в безпеці в Словаччині, в Прешові. Читайте про його історію нижче.
«Мене звати Пуришов Артем Андрійович, моя дружина Пуришева Ольга Романівна. Маємо два сини – Богдан 4 роки та Крістіан – 1,7 років. Ми жили в селі Валер’янівка Волноваський район Донецька область в Україні.
Коли почалися вже дуже сильні обстріли в нашому селі – ми поїхали в Маріуполь. ( За нами приїхав мій брат і забрав нас, він волонтер і досі допомагає людям, які потребують допомоги). Але тієї ж ночі і в Маріуполі теж почали стріляти. Ми зрозуміли, що потрібно їхати далі. Брат довіз нас до Дніпропетровська. Там він нас і залишив на залізничному вокзалі, де ми мали сісти в потяг на Захід України . На вокзалі була величезна кількість людей, розібратися коли й куди йде потяг було неймовірно важко. Моя дружина була на 8 місяці вагітності, я страшенно переживав за неї через натовп і холод. З такою кількістю охочих виїхати здавалось неможливим сісти в поїзд з двома малими дітьми і вагітною дружиною. Тому на випадок, якщо таки не вдасться, я домовився з пастором в церкві, що була поряд про ночівлю. Нам там дуже допомогли, обігріли і нагодували. Але ми все ж таки вирішили пробувати виїхати.
Коли прийшов поїзд, провідник чудом побачив нас в натовпі, і покликав заходити. Якби не він – навряд чи ми пробились всередину поїзду.В кожному купе було більш ніж по 12 людей. Люди були скрізь, в проході, в тамбурі, на кожній полиці. Так ми доїхали до Ужгорода.
Вже в Ужгороді ми переночували в домі доброї сім’ї, куди нас направив волонтер, пастор церкви. Вранці ми вирушили в дорогу.Це вже був потяг «ЧОП -Чехія». Але в поїзд мене не пропускали, так як по законодавству України не можна покидати країну чоловікам, окрім тих в кого 3 дітей або тих, що мають медичний документ, який засвідчує неможливість приймати участь у бойових діях. Не пропускали навіть дізнавшись, що моя дружина скоро народжуватиме. Нам довелося повернутись знову до тієї сім’ї, що нас приютила. А я весь наступний день, з 9 ранку до 9 вечора провів в воєнкоматі , щоб отримати «білий білет» Я інвалід, тому для мене стало можливим покинути країну .
Ми вирішили не їхати поїздом, а перейти кордон зі Словаччиною пішки. Дякуємо таксисту, який абсолютно благодійно допоміг нам з дітьми і речами добратися до кордону. Без його допомоги було б не просто це зробити.
На кордоні ми були вражені від турботи і допомоги волонтерів. В розгорнутих палатках можна було зігрітись, поїсти, нагодувати дітей. І тому перехід кордону, який з дітьми та вагітною дружиною міг стати справжнім випробуванням на міцність , став пригодою яка продемонструвала щирість, співчуття та доброту абсолютно незнайомих людей.
Далі нам запропонували переночувати в заповідній зоні «Морське око», і тільки на наступний день волонтер Даніель відвіз нас в Прешов, де ми досі й знаходимось. На деякий час нас приютила сім’я в своєму будинку. Величині серця цих людей немає рівних. Вони дуже піклувались про нас і давали нам все необхідне. Вдячні їм безмежно!
Зараз вже пройшло трохи більше двох місяців. До нас приїхала мама дружини та її брат, тепер ми живемо всі разом в окремій квартирі в Прешові, щасливі що разом, радієм, що в безпеці.І сама основна новина, це те, що 29 квітня в нас народилася донька! Принцеса Анабель!.»