Zdravím Vás! Moje meno je Nataliia Zajkovská – som herečka Ľvovského divadla mena Drogobiča.
Prvý týždeň vojny trval strašne dlho. Bolo ťažké pochopiť, čo budeme robiť ďalej. Každý deň sme počuli sirény. Sestra a brat začínali panikáriť. Dlho som váhala, či vycestovať, alebo nie. Nakoniec zavážili deti. 6. Marca som zobrala sestru a brata a spolu s našimi 2 mačkami sme pricestovali na Slovensko. Najprv to bol pocit, ako keď vycestujete k moru a po ceste zistite, že vám zhorel dom. Pocit depresie a úplnej prázdnoty som cítila všade. Ľudia, ktorí nás prichýlili , nás ubezpečili, že život pokračuje ďalej. A naozaj to pomohlo zotaviť sa, dalo nám to nádej, že všetko bude v poriadku. Dievčatá, moje sestry, sú už plnoleté a odišli už, jedna do Nemecka, druha do Mexika. My s bratom sme zostali tu na Slovensku. Môj brat má 15 rokov. Chodí do školy, má rád kreslenie.
Pochopila som, že sa musím prispôsobiť. Začala som si hľadať prácu a moje úsilie bolo úspešne. Teraz pracujem v divadle Jonáša Zaborkého, ako make-up artistka. Chcela som byť v atmosfére divadla, aj keď nie v úlohe herečky, ale pomáhať ostatným svojimi schopnosťami, byť súčasťou umenia, ktoré tak veľmi milujem. Následne som sa presťahovala do Prešova. Začala som navštevovať kurzy Slovenského jazyka. Zoznámila som sa s dobrovoľníkmi, inými Ukrajincami. Snažila som sa nejako pomôcť. Ale potom sa rozhodlo, že utečenci potrebujú aspoň trochu radosti, aby sa mohli rozptýliť od zlých správ. Začala som pracovať nie ako herečka, ale ako režisérka na dobrovoľníckej báze. Som veľmi ráda, že deti a dospelí radi spolupracujú a vystupujú na improvizovaných pódiách pod mojím vedením.
Mám dôvod byť štastná, že som sa ocitla tu, medzi takými úžasnými ľuďmi, pretože v mojej krajine je vojna a všetci prechádzame najťažším obdobím v našom živote. Podpora a pomoc sú pre každého z nás veľmi dôležité. A túto podporu a pomoc som dostala práve tu na Slovensku. Ale stále naozaj veľmi chcem ísť domov. Dúfam, že táto hrôza sa čoskoro skončí a všetci sa vrátime do svojich domovov.
_________________
Вітаю! Мене звати Наталія Зайковська – акторка Лівівського театру ім. Ю. Дрогобича. Перший тиждень війни тривав довго, тяжко було розуміти що робити далі. Ми чули сирени кожного дня. Сестри і брат починали панікувати. Довго думала я їхати чи ні, але діти мене переконали. 6 березня, забравши сестер і брата та двох улюбленців-котиків ми приїхали до Словаччини. Спочатку було відчуття, ніби ти поїхав до моря, і тобі повідомляють, що твоя хата згоріла. Відчуття депресії і тотальної порожнечі заповнювали всю мене. Люди, які нас прихистили запевняли, що життя продовжується. І це дуже допомагало прийти в себе, давало надію, що все буде добре. Дівчата, мої сестри, вже повнолітні – поїхали , одна до Німеччини , друга в Мексику, а я з братом залишилась тут, в Словаччині. Брату 15, тримаю над ним опіку. Він ходить до школи, захоплюється малюванням.
Я розуміла, що потрібно адаптуватися. Я почала шукати роботу і мої старання увінчалися успіхом. Зараз працюю в Театрі Йонаша Заборкого, як гример-пастижер. Хотілося бути в атмосфері театру, нехай не в ролі актриси, але допомагати своєю іншою майстерністю, бути причетною до творчості, яку так люблю. Згодом переїхала до Пряшева. Почала ходити на курси словацької мови. Познайомилася з волонтерами, іншими укаїнцями, намагалася допомагати якось перший час. Але згодом, порадившись, було прийняте рішення, що біженці потребують розради, щоб могли відволіктись від поганих новин. Я почала працювати вже не акторкою, а режисеркою на добровільних зачатках. Я дуже тішуся, що в мене є розрада, що діти і дорослі раді співпрацювати і виступати на імпровізованих сценах під моїм керівництвом.
Маю привід тішитися , що я опинилася саме тут, саме серед таких прекрасних людей, адже в моїй країні війна і всі ми переживаємо надважкий період в нашому житті. Підтримка та допомога дуже важливі для кожного з нас. І цю підтримку і допомогу я отримала тут, в Словаччині. Але все ж таки я дуже хочу додому. Надіюсь, що цей жах скоро скінчиться, і всі ми повернемося в свої рідні домівки.
Наталія
Zdravím Vás! Moje meno je Nataliia Zajkovská – som herečka Ľvovského divadla mena Drogobiča.
Prvý týždeň vojny trval strašne dlho. Bolo ťažké pochopiť, čo budeme robiť ďalej. Každý deň sme počuli sirény. Sestra a brat začínali panikáriť. Dlho som váhala, či vycestovať, alebo nie. Nakoniec zavážili deti. 6. Marca som zobrala sestru a brata a spolu s našimi 2 mačkami sme pricestovali na Slovensko. Najprv to bol pocit, ako keď vycestujete k moru a po ceste zistite, že vám zhorel dom. Pocit depresie a úplnej prázdnoty som cítila všade. Ľudia, ktorí nás prichýlili , nás ubezpečili, že život pokračuje ďalej. A naozaj to pomohlo zotaviť sa, dalo nám to nádej, že všetko bude v poriadku. Dievčatá, moje sestry, sú už plnoleté a odišli už, jedna do Nemecka, druha do Mexika. My s bratom sme zostali tu na Slovensku. Môj brat má 15 rokov. Chodí do školy, má rád kreslenie.
Pochopila som, že sa musím prispôsobiť. Začala som si hľadať prácu a moje úsilie bolo úspešne. Teraz pracujem v divadle Jonáša Zaborkého, ako make-up artistka. Chcela som byť v atmosfére divadla, aj keď nie v úlohe herečky, ale pomáhať ostatným svojimi schopnosťami, byť súčasťou umenia, ktoré tak veľmi milujem. Následne som sa presťahovala do Prešova. Začala som navštevovať kurzy Slovenského jazyka. Zoznámila som sa s dobrovoľníkmi, inými Ukrajincami. Snažila som sa nejako pomôcť. Ale potom sa rozhodlo, že utečenci potrebujú aspoň trochu radosti, aby sa mohli rozptýliť od zlých správ. Začala som pracovať nie ako herečka, ale ako režisérka na dobrovoľníckej báze. Som veľmi ráda, že deti a dospelí radi spolupracujú a vystupujú na improvizovaných pódiách pod mojím vedením.
Mám dôvod byť štastná, že som sa ocitla tu, medzi takými úžasnými ľuďmi, pretože v mojej krajine je vojna a všetci prechádzame najťažším obdobím v našom živote. Podpora a pomoc sú pre každého z nás veľmi dôležité. A túto podporu a pomoc som dostala práve tu na Slovensku. Ale stále naozaj veľmi chcem ísť domov. Dúfam, že táto hrôza sa čoskoro skončí a všetci sa vrátime do svojich domovov.
_________________
Вітаю! Мене звати Наталія Зайковська – акторка Лівівського театру ім. Ю. Дрогобича. Перший тиждень війни тривав довго, тяжко було розуміти що робити далі. Ми чули сирени кожного дня. Сестри і брат починали панікувати. Довго думала я їхати чи ні, але діти мене переконали. 6 березня, забравши сестер і брата та двох улюбленців-котиків ми приїхали до Словаччини. Спочатку було відчуття, ніби ти поїхав до моря, і тобі повідомляють, що твоя хата згоріла. Відчуття депресії і тотальної порожнечі заповнювали всю мене. Люди, які нас прихистили запевняли, що життя продовжується. І це дуже допомагало прийти в себе, давало надію, що все буде добре. Дівчата, мої сестри, вже повнолітні – поїхали , одна до Німеччини , друга в Мексику, а я з братом залишилась тут, в Словаччині. Брату 15, тримаю над ним опіку. Він ходить до школи, захоплюється малюванням.
Я розуміла, що потрібно адаптуватися. Я почала шукати роботу і мої старання увінчалися успіхом. Зараз працюю в Театрі Йонаша Заборкого, як гример-пастижер. Хотілося бути в атмосфері театру, нехай не в ролі актриси, але допомагати своєю іншою майстерністю, бути причетною до творчості, яку так люблю. Згодом переїхала до Пряшева. Почала ходити на курси словацької мови. Познайомилася з волонтерами, іншими укаїнцями, намагалася допомагати якось перший час. Але згодом, порадившись, було прийняте рішення, що біженці потребують розради, щоб могли відволіктись від поганих новин. Я почала працювати вже не акторкою, а режисеркою на добровільних зачатках. Я дуже тішуся, що в мене є розрада, що діти і дорослі раді співпрацювати і виступати на імпровізованих сценах під моїм керівництвом.
Маю привід тішитися , що я опинилася саме тут, саме серед таких прекрасних людей, адже в моїй країні війна і всі ми переживаємо надважкий період в нашому житті. Підтримка та допомога дуже важливі для кожного з нас. І цю підтримку і допомогу я отримала тут, в Словаччині. Але все ж таки я дуже хочу додому. Надіюсь, що цей жах скоро скінчиться, і всі ми повернемося в свої рідні домівки.